кудись поїхало

тепер коментарі є

почини

а це непогано але додай зверху фотку

таке собі

Дивись це ти

Ось історія, натхненна цим фото. Враховуючи твій запит на обсяг (4-5 сторінок А4 14 шрифтом — це близько 1500–2000 слів), я написав розгорнуте, атмосферне оповідання. *** # Вартовий Часу ### Розділ 1: Статуя в уніформі Тиша в художньому музеї має свою власну вагу. Вона не порожня, як тиша в зачиненій кімнаті, і не тривожна, як тиша перед грозою. Вона густа, настояна на запаху старого лаку, пилу століть і паркетного воску. Назар знав цю тишу краще, ніж будь-хто інший. Йому було двадцять два, він навчався на заочному відділенні історичного факультету, а решту часу проводив тут — у залі європейського живопису XIX століття. Його посада називалася просто: «Охоронець». Але сам Назар іронічно називав себе «частиною експозиції». Він стояв, заклавши руки за спину, випроставшись, наче струна. Чорна сорочка з нашивкою «SECURITY», рація на поясі, гумова палиця, яку він жодного разу не діставав — усе це створювало образ суворості. Але відвідувачі рідко дивилися на нього. Для них він був таким самим елементом інтер'єру, як оксамитові канати чи таблички з написами «Не торкатися». Люди проходили повз, ковзаючи поглядами по золочених рамах, і лише зрідка чийсь погляд зачіпав його обличчя — молоде, зосереджене і трохи сумне. На фото, яке міг би зробити випадковий турист, Назар виглядав би ідеально вписаним у простір. Він дивився не на людей, а кудись крізь них, або ж на картини. Особливо на одну. Це був пейзаж невідомого італійського майстра. «Ранок у долині», так свідчила табличка. На полотні були зображені руїни античного храму, оповиті туманом, і самотня пастушка, що гнала овець кам'янистою стежкою. Назар вивчив кожен мазок на цій картині. Він знав, де художник поклав забагато охри, а де — зекономив на синьому пігменті неба. Робота охоронця — це мистецтво боротьби з нудьгою. Перші два тижні боліли ноги. Потім боліла спина. А через місяць тіло звикло, перетворившись на камінь, а розум почав блукати. Назар навчився спати з розплющеними очима, навчився чути вібрацію кроків у сусідньому залі, навчився вгадувати характер людини за тим, як вона підходить до картини. Ось цей чоловік у дорогому пальті зупиниться рівно на три секунди, хмикне і піде далі. А ця дівчина з ескізником стоятиме годину. А отой хлопець у навушниках прийшов просто погрітися або сховатися від дощу. Але того вівторка сталося щось, що порушило звичний ритм музейної вічності. ### Розділ 2: Зайва деталь Був похмурий листопадовий день. Світло з високих вікон падало сірими смугами, роблячи портрети вельмож на стінах блідими та хворобливими. Відвідувачів було обмаль. У залі панувала та сама густа тиша, яку порушувало лише рипіння старого паркету під ногами Назара, коли він робив дозволені протоколом п'ять кроків вліво і п'ять вправо. Він зупинився біля своєї улюбленої картини — великого пейзажу з мисливцями, що висів ліворуч від входу. Це було полотно розміром два на півтора метри. Ліс, осінь, собаки, коні. Класика. Назар дивився на нього сотні разів. Він знав кожну собаку «в обличчя». Але сьогодні щось було не так. Назар примружився. Його погляд вчепився в правий нижній кут картини, де були зображені густі кущі ліщини. Зазвичай там була просто темна зелена пляма, майстерно виписана тінь. Але зараз крізь листя проглядало щось світле. Він зробив крок ближче, порушуючи неписане правило дистанції. — Назаре, не спи, — прошипіла рація голосом начальника зміни, Степановича. Він спостерігав через камери. — Я не сплю, — тихо відповів Назар у петличку, не зводячи очей з полотна. — Перевіряю цілісність рами. Це була брехня, але вона дала йому ще хвилину. Він вдивлявся в кущі на картині. Там, у глибині намальованого лісу, стояла людина. Маленька фігурка, ледь помітна, написана напівпрозорими мазками. Вона була вдягнена не в мисливський камзол XVIII століття, як інші персонажі. На ній було щось темне, схоже на… сучасну куртку? Назар відсахнувся. «Тобі треба більше спати, хлопче», — сказав він собі. — «Це просто гра світла і кракелюри (тріщини) на фарбі». Він повернувся на своє місце, випростав спину і знову прийняв позу вартового. Але периферійним зором він продовжував відчувати той кущ. Йому здавалося, що з темряви олійних фарб хтось дивиться на нього. ### Розділ 3: Архівні таємниці Зміна закінчилася о шостій вечора. Музей зачинив свої важкі дубові двері, випльовуючи останніх відвідувачів у холодний вечір. Назар переодягнувся в роздягальні, змінивши чорну форму на джинси та светр, але дивне відчуття тривоги не полишало його. Замість того щоб піти додому, він піднявся на третій поверх, де знаходилася бібліотека та архів музею. Там працювала пані Лариса — жінка невизначеного віку, яка пахла ваніллю і старим папером. Вона знала про кожну картину в цьому будинку більше, ніж Google. — Пані Ларисо, можна вас на хвилинку? — Назар постукав у відчинені двері. Жінка підняла голову від стосу карток. — О, наш страж порядку. Що сталося, Назаре? Загубив ключі? — Ні. Я хотів запитати про картину в сьомому залі. «Полювання в осінньому лісі», авторство приписують школі Рейсдаля. — А, та величезна, біля вікна? Прекрасна робота. Що з нею? — Ви коли-небудь помічали там… зайві деталі? Пані Лариса зняла окуляри й уважно подивилася на хлопця. — Що ти маєш на увазі? — У правому нижньому куті. У кущах. Там наче хтось стоїть. Хтось, хто не пасує до епохи. Архіваріус усміхнулася, але в її очах промайнула цікавість. — Мистецтво — річ суб'єктивна, Назаре. Коли ти дивишся на картину по вісім годин на день, мозок починає домальовувати. Це парейдолія — здатність бачити знайомі образи в хаотичних лініях. — Можливо, — погодився Назар. — Але чи була ця картина на реставрації останнім часом? — Ні, років десять її не чіпали. А чому ти питаєш? — Просто здалося. Вибачте. Він пішов, але відповідь його не задовольнила. У бібліотеці було тихо, але коли він спускався сходами назад у хол, йому здалося, що сходи риплять не тільки під його ногами. ### Розділ 4: Нічна зміна Наступного тижня Назара поставили в нічну зміну. Це траплялося рідко, зазвичай вночі чергували старші охоронці або поліція охорони на пульті, але Степанович захворів, і треба було комусь робити обходи. Нічний музей — це зовсім інший світ. Вдень картини виглядають як вікна в інші світи. Вночі, у світлі тьмяних чергових ламп, вони виглядають як дзеркала. Тіні від рам стають довгими та химерними, скульптури здаються живими істотами, що застигли на мить, почувши кроки. О другій ночі Назар робив черговий обхід. Ліхтарик вихоплював з темряви фрагменти: усмішку голландської селянки, блиск лицарських обладунків, натюрморт із підгнилим виноградом. Він підійшов до сьомого залу. Серце почало битися частіше. Він знав, що піде до тієї картини. Це тягнуло його, як магніт. Він спрямував промінь ліхтаря на «Полювання». Собаки бігли. Коні скакали. Мисливці дули в роги. Назар повільно перевів світло в правий нижній кут. У нього перехопило подих. Фігура в кущах стала чіткішою. Тепер сумнівів не було. Це був молодий хлопець. Коротко стрижений. У чорній сорочці. Назар підійшов впритул, майже торкаючись носом полотна. Він світив на намальоване обличчя. Це був він. Назар дивився на самого себе, намальованого олійними фарбами триста років тому. Намальований Назар стояв у кущах, наполовину прихований гілками, і дивився прямо на справжнього Назара. Вираз його обличчя був переляканим. Він наче застерігав. Назар відсахнувся, ледь не впустивши ліхтар. — Це неможливо, — прошепотів він у порожнечу залу. — Це чийсь дурний жарт. Хтось підмалював? Він провів пальцем по фарбі (суворе порушення!). Фарба була тверда як камінь, вкрита сіткою дрібних тріщин. Це не був свіжий шар. Це було намальовано давно. Раптом рація на поясі зашипіла, але не голосом диспетчера, а білим шумом, крізь який пробивався далекий гавкіт собак і звук мисливського рогу. Звук ставав гучнішим. Він лунав не з динаміка — він линув із картини. Зал наповнився запахом мокрого осіннього листя і кінського поту. Температура в кімнаті різко впала. Назар відчув подув вітру, хоча вікна були зачинені наглухо. ### Розділ 5: Крок у раму Страх скував тіло, але цікавість — прокляття істориків — штовхала вперед. Назар розумів, що відбувається щось, що не вписується в жодну лекцію з фізики чи мистецтвознавства. Картина більше не була пласкою. Вона набула глибини. Туман, намальований білилами, почав виповзати за межі рами, стелячись підлогою музею. — Допоможи! — пролунав шепіт. Назар здригнувся. Голос був його власним, але звучав так, наче йшов з глибокої криниці. Він знову посвітив на фігуру в кущах. Намальований двійник простягав руку. Але не до нього, а в бік, вказуючи на щось у глибині намальованого лісу. Там, за деревами, виднілася будівля. Назар придивився. Це був не мисливський будиночок. Це був фасад цього самого музею, тільки новіший, без тріщин, з іншим кольором стін. — Історія циклічна, — згадав Назар слова свого професора. Він зрозумів. Це не він потрапив у картину. Це минуле просочувалося в сьогодення через це полотно. Цей музей був побудований на місці старого маєтку. Маєтку, де колись відбулося це полювання. Він почув кроки за спиною. Важкі, реальні кроки по паркету. Назар різко обернувся, сліплячи ліхтарем. У дверях залу стояв невідомий. Високий, у довгому плащі, обличчя сховане в тіні каптура. В руці у нього блиснув ніж. Це був не привид. Це був цілком реальний злодій. Назар миттєво оцінив ситуацію. Ніч. Він сам. Зброї немає, лише гумова палиця. — Стій! Охорона! — крикнув Назар, голос його зірвався. Злодій кинувся на нього. Бійка була короткою і незграбною. Назар не був спецпризначенцем, він був студентом. Він отримав удар у плече, відлетів назад і вдарився спиною об раму тієї самої картини. Біль пронизав тіло. Світ в очах потемнів. Він відчув, як падає, але не на підлогу, а *крізь* неї. Точніше, крізь полотно. Замість запаху пилу його ніздрі вдарив запах прілого листя. Холодний вітер шарпав волосся. Назар відкрив очі. Він лежав на землі, в кущах ліщини. Над ним височіли величезні дуби. Десь поруч гавкали собаки і чулося тупотіння коней. Він підвівся, приголомшений. Він був усередині картини. Він подивився на свої руки — вони були справжніми. Він був у своїй уніформі охоронця. Він визирнув із кущів. Поляною промчали вершники в старовинному одязі. Вони гнали оленя. Але найдивніше було не це. Навпроти нього, в повітрі, висіло велетенське прямокутне «вікно». Крізь нього він бачив музейний зал. Темний, освітлений лише ліхтарем, що валявся на підлозі. І він бачив злодія. Злодій стояв перед порожньою рамою, спантеличений. Він не міг зрозуміти, куди подівся охоронець. Він простягнув руку до полотна, але для нього це було просто полотно — грубе, шорстке. Назар зрозумів: він став тією самою «зайвою деталлю». Часовий парадокс замкнувся. Він бачив себе на картині все своє життя, тому що в момент небезпеки він провалився в минуле цього місця. Але йому треба було повернутися. Злодій вже прямував до вітрини з коштовностями. Назар згадав погляд свого намальованого двійника. Страх і застереження. «Я маю його зупинити, навіть звідси». Він схопив камінь з землі і з усієї сили жбурнув його у «вікно» в повітрі. Для Назара це був кидок у майбутнє. Для злодія в музеї це виглядало так, наче картина «виплюнула» важкий кругляк. Камінь влучив злодієві прямо в голову. Той зойкнув і впав непритомний. Удар каменю зруйнував невидимий бар'єр. Назара потягнуло назад, наче пилососом. Світ закрутився в калейдоскопі фарб — зеленої, охристої, чорної. ### Розділ 6: Епілог Назар прокинувся на підлозі музею. Голова гула. Поруч лежав непритомний злодій і старий камінь, вкритий мохом. Вмикнулося світло. Залунали сирени. Приїхала поліція. Степанович довго тряс руку Назара, називаючи його героєм. Поліція дивувалася, звідки взявся камінь у залі європейського живопису, але списали це на те, що злодій, можливо, приніс його, щоб розбити вітрину, і сам якось травмувався. Назар мовчав. Він сказав, що просто штовхнув злодія. Через тиждень Назар повернувся на зміну. Він знову стояв у своїй чорній формі, заклавши руки за спину. Ті самі картини, ті самі відвідувачі. Він підійшов до картини «Полювання в осінньому лісі». Він подивився в правий нижній кут. Кущі ліщини були порожні. Там була лише майстерно виписана тінь і темна зелена пляма. Жодної фігури в чорній формі. Жодного обличчя. Історія виправила сама себе. Або ж він виконав свою роль у тому застиглому часі і був звільнений. До нього підійшла група туристів. Екскурсовод розповідав: — Зверніть увагу на деталізацію листя. Кажуть, художник малював цей ліс з натури, саме в тій місцевості, де зараз стоїть наш музей... Назар ледь помітно всміхнувся. Він випростався ще сильніше, поправив значок на грудях. Його погляд знову став серйозним і трохи відстороненим, як на тому фото. Він більше не був просто охоронцем. Він був хранителем кордону між світами. І коли наступний відвідувач, проходячи повз, зустрівся з ним поглядом, йому здалося, що цей молодий хлопець в уніформі знає про ці картини щось таке, що не написано в жодному путівнику. — Будь ласка, не заступайте за обмежувальну лінію, — спокійно сказав Назар, і його голос пролунав у тиші залу як закон. Він продовжив своє вартування. Врешті-решт, у вічності попереду було ще багато часу.

як створити папку

я це не добавляв шо за хуйня???

де мій акаунт?

хочу сортування по даті

яку фотку я вибрав чи я маю пам'ятати?

говно перероби

смайл фейс

красотка

гей клуб

1

1